Шевченко Тарас Григорович «Кобзар»

Хата Григорія Івановича і Катерини Якимівни Шевченків у Кирилівці. Малюнок Тараса Шевченка

Тарас Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814(18140309) року в селі Моринці, нині Звенигородського району Черкаської області, Україна (за тогочасним адмінподілом Пединівська волость, Звенигородського повіту Київської губернії). Був третьою дитиною селян-кріпаків Григорія Івановича Шевченка і Катерини Якимівни Бойко після сестри Катерини (8 (20) листопада 1804 — близько 1848) і брата Микити (16 (28) травня 1811 — близько 1870).

Згідно з родинними переказами, Тарасові діди й прадіди з батьківського боку походили від козака Андрія, який на початку XVIII століття прийшов із Запорізької Січі. Батьки його матері, Катерини Якимівни Бойко, були переселенцями з Прикарпаття.

1816 року сім'я Шевченків переїхала до села .mw-parser-output .ts-comment-commentedText{border-bottom:1px dotted;cursor:help}@media(hover:none){.mw-parser-output .ts-comment-commentedText:not(.rt-commentedText){border-bottom:0;cursor:auto}}Кирилівка (нині Шевченкове Звенигородського району) Звенигородського повіту, звідки походив Григорій Іванович. Дитячі роки Тараса пройшли в цьому селі. 12 (24) травня 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина, а 26 січня (7 лютого) 1819 року — сестра Марія. Одного разу малий Тарас пішов шукати «залізні стовпи, що підпирають небо», і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою й увечері привезли до Кирилівки. 8 (20) березня 1821 року народився Тарасів брат Йосип.

Восени 1822 року Тарас Шевченко почав учитися грамоти в місцевого дяка Совгиря. Тоді ознайомився з творами Григорія Сковороди. У період 1822−1828 років він намалював «Коні. Солдати» (цього твору не знайдено).

Слід завважити, що Т. Шевченко був середнього зросту. 39-річний рядовий Тарас Шевченко у «Формулярному списку про службу лінійного Оренбурзького батальйону № 1» за 1853 рік. був зростом 2 аршини і 5 вершків (що дорівнює 164,46 см).

29 січня (10 лютого) 1823 року його старша сестра й нянька Катерина вийшла заміж за Антона Красицького — селянина із Зеленої Діброви.

20 серпня (1 вересня) 1823 року від тяжкої праці й злиднів померла мати Катерина, і 7 (19) жовтня 1823 року батько одружився вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей. Вона жорстоко поводилася з нерідними дітьми, зокрема з малим Тарасом.

22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія — від другого шлюбу Григорія Івановича. Тарас чумакував з батьком. Бував у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кропивницький). 21 березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої праці на панщині помер Григорій Шевченко, і невдовзі мачуха повернулася зі своїми трьома дітьми до Моринців. Тарас пішов у найми до дяка Петра Богорського, який прибув з Києва. Як школяр-попихач, Тарас носив воду, опалював школу, обслуговував дяка, читав псалтир над померлими, а під час похоронів часто заступав дяка, навчався далі, переписував акафісти, житія святих, псалми й тропарі. На стінах комор і стаєнь він малював вугіллям людей, півнів і церкви, виготовляв саморобні рукописні книжечки, віршував і захоплено слухав народних кобзарів. Усе це сформувало в юного Тараса чутливе сприйняття гармонії кольорів і звуків та глибоке відчуття краси довколишнього світу. Того часу Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури. Не стерпівши знущань Богорського, Тарас утік від нього й почав шукати в навколишніх селах учителя-маляра. Відчуваючи великий потяг до живопису, кілька днів наймитував і «вчився» малярства в диякона Єфрема (Лисянка Звенигородського повіту, нині Черкаської області). Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту та з села Тарасівки Звенигородського повіту.

Дитячим захопленням Тараса Шевченка була його односельчанка Оксана Коваленко (нар. 1817), сусідка Шевченків у Кирилівці, з якою він спілкувався під час випасу громадської отари. Їхнє спілкування перервалося 1829 року через виїзд Шевченка як дворового слуги поміщика Павла Енгельгардта спочатку до Вільшаної, а згодом до Вільна. 1840 року Оксана вийшла заміж за кріпака з сусіднього села Пединівки. Світлі спогади про неї знайшли відбиття в ліриці поета, зокрема у віршах «Мені тринадцятий минало», «Ми вкупочці колись росли» та в посвяті до поеми «Мар'яна-черниця» (1841).

Наймитуючи в кирилівського попа Григорія Кошиця, Тарас бував у Богуславі, куди возив поповича до школи, а яблука та сливи — на продаж. Водночас їздив на базар у містечка Бурти і Шпола. 1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у Вільшаній (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов по дозвіл учитися в хлипнівського маляра. Коли Тарасові минуло 14 років, помер Василь Енгельгардт і село Кирилівка стало власністю його сина — Павла Енгельгардта, Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика у вільшанському маєтку. 6 (18) грудня 1829 року Павло Енгельгардт застав Шевченка вночі за малюванням козака Матвія Платова, героя франко-російської війни 1812 року, нам'яв вуха кріпаку-слузі та наказав відшмагати його на стайні різками. Наступного дня наказ було виконано: кучер Сидорко відшмагав Шевченка. Упродовж 1829−1833 років Тарас копіював картини суздальських майстрів.

Здобувши атестацію «придатний на кімнатного живописця» Т. Шевченко вирушив із паном до Вільна, де перебував майже два з половиною роки — з осені 1828-го до початку 1831-го, а восени 1829 року в панському обозі дістався Варшави. З цих часів зберігся Тарасів малюнок «Погруддя жінки».

Переїхавши 1831 року з Вільна до Петербурга, Енгельгардт узяв із собою Шевченка, а щоб згодом мати зиск на художніх творах (серед дворянства було модою мати своїх «покоєвих художників»), пан віддав його в учнівство на чотири роки до майстра-живописця Василя Ширяєва. Відтоді й до 1838 року Шевченко жив у будинку Крестовського (тепер — Загородний проспект, 8), де наймав квартиру Ширяєв. У вільні від роботи нічні години Шевченко ходив до Літнього саду, де змальовував античні статуї та вперше почав писати поетичні твори, вірші.

1833 року він намалював портрет поміщика Павла Енгельгардта (акварель; оригінал, датований автором, зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві).

У повісті «Художник» Шевченко розповідає, що в доакадемічний час він намалював такі твори: «Аполлон Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска Фортунати» (олівець). Шевченко брав участь у розпису Большого театру як підмайстер-рисувальник. Створив композицію «Александр Македонський виявляє довіру своєму лікареві Філіппу» (акварель, туш, перо; дата і підпис Шевченка). Малюнок виконано на тему, оголошену ще 1830 року для конкурсу в Петербурзькій академії мистецтв на одержання золотої медалі.

Намалював: «Смерть Олега — князя древлянського» (туш), «Смерть Віргінії» (акварель, туш), на обох дати і підпис Шевченка. До цього часу дослідники зараховують також Шевченкові малюнки, про які є згадка в його повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький», «Аполліно» — копія, рисунки для розпису Большого театру в Петербурзі, «Маска Лаокоона», «Слідок із скульптурного твору Мікеланджело», «Голова Люція Вера», «Голова Генія»; «Анатомічна фігура»; «Германік»; «Фавн, що танцює». У 1836–1837 роках Шевченко створив багатофігурні композиції на історичну тематику, зокрема малюнок «Смерть Богдана Хмельницького» (туш, перо і пензель). Найдосконалішим із тогочасних малюнків є «Смерть Сократа» (1837).

Портрет Василя Жуковського роботи Карла Брюллова. Зібрані за цей твір гроші в розіграші лотереї послужили для викупу Тараса Шевченка з кріпацтва

Доленосною стала зустріч 1836 року у Літньому саду з художником Іваном Сошенко. Саме цей земляк Шевченка залучив петербурзьку інтелігенцію до процесу його викупу з кріпацтва. Через нього — з Євгеном Гребінкою, Василем Григоровичем і Олексієм Венеціановим, які познайомили Тараса з упливовим при дворі поетом Василем Жуковським. Сошенко вмовив Ширяєва відпустити Шевченка на місяць, щоб той відвідував зали живопису Товариства заохочення художників. Комітет цього товариства, «розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його на увазі на майбутнє».

5 (17) квітня 1838 року Шевченко разом із Аполлоном Мокрицьким відвідав Ермітаж, де вони оглянули твори видатних художників (Ван-Дейка, Рубенса, Веласкеса, Рені та інших) і говорили про цінність їхніх полотен.

Навесні 1838-го Карл Брюллов і Василь Жуковський вирішили викупити молодого поета з кріпацтва. Енгельгардт погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів. На той час ця сума була еквівалентна 45 кілограмам чистого срібла. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, у якій взяла участь царська родина. Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року, а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну.

Дослідники-мистецтвознавці датують періодом 1837—1838 років також малярські твори, про які є згадка у Шевченковій повісті «Художник», а саме: «Анатомічна статуя Фішера»; «Мідас, повішений Аполлоном»; «Едіп, Антігона та Полінік»; «Єзекіїль на полі, всіяному кістками».

Після викупу у 1838 році Шевченко оселився в будинку № 100, у квартирі Івана Сошенка.

Докладніше: Тарас Шевченко у Петербурзькій академії мистецтв (1838—1843) Заява Тараса Шевченка про дозвіл на проживання в Петербурзі (1839 рік) «Катерина» (олія, 1842 рік)

Тарас Шевченко вступив до Петербурзької академії мистецтв із високим рівнем підготовки, оскільки базові етапи копіювання замальовок і гіпсових бюстів пройшов самостійно за допомогою друзів-художників та в класах для малювання Товариства заохочування художників. Оформивши відпускну в Палаті цивільного суду, Шевченко здобув статус стороннього слухача Академії. Поряд із систематичною працею в майстерні Карла Брюллова, де він став його улюбленим учнем, Шевченко відвідував лекційний курс із теорії образотворчого мистецтва професора Василя Григоровича. Під час навчання митець створив один із найвідоміших творів українського живопису — полотно «Катерина» (1842 рік) за сюжетом однойменної поеми. Час навчання в Академії, який Шевченко у своєму «Щоденнику» назвав «незабутніми, золотими днями», він детально описав в автобіографічній повісті «Художник» (1856 рік).

Перший випробувальний іспит із малювання Шевченко склав 23 червня (5 липня) 1838 року за рисунок із гіпсових фігур. Наступні щомісячні та третні іспити продемонстрували швидке зростання його майстерності. У вересні 1838 року він здобув 11-й номер, у жовтні — найвищий 1-й номер, наприкінці жовтня — 3-й, а у листопаді — 2-й номер. Послідовне отримання високих оцінок дало підстави перевести його до натурного класу 24 грудня 1838 року, де за малюнок із натури йому присудили 4-й номер. Вже 25 грудня 1838 року митець створив свій перший самостійний композиційний рисунок — «Козацький бенкет». Відзначивши успіхи молодого маляра, Комітет Товариства заохочування художників 20 січня 1839 року призначив йому щомісячне утримання в розмірі 30 карбованців.

«Циганка-ворожка» (1841 рік) «Марія». Ілюстрація до поеми О. С. Пушкіна «Полтава» (1840 рік)

У навчальний період митець проявив високий хист у портретному живописі, графіці й ілюструванні, а також опанував граверне мистецтво. У 1840 році внаслідок реорганізації Академії викладання загальноосвітніх предметів припинили, розділивши навчальну програму на шість спеціалізованих класів: від копіювання графічних оригіналів і гіпсових голів до натурного й олійного. За час навчання Рада Академії тричі нагороджувала Шевченка срібними медалями другого ступеня: у квітні 1839 року — за вдалий натурний малюнок, 27 вересня 1840 року — за першу роботу олійними фарбами «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці» (з висловленням «похвали» від Ради Академії), 26 вересня 1841 року — за картину «Циганка-ворожка».

З 1838 року Шевченко мешкав у 2-му кварталі Васильєвського острова, неподалік Академії мистецтв. У листопаді 1838 року він оселився у квартирі Івана Сошенка, де у вільний час працював над поемою «Катерина». У лютому 1839 року переїхав до будинку мадам Йогансон, де мешкав разом із другом та учнем Брюллова — Григорієм Михайловим (будинок Г. Аренс). Наприкінці 1839 — на початку 1840 року поет тяжко хворів на тиф, одужував у майстерні скульптора Федора Пономарьова — свого найближчого приятеля в Академії мистецтв та у художника Василя Штернберга.

«Кобзар» ілюстрація Василя Штернберга першого видання "Кобзаря" Тараса Шевченка, 1840 року

1840 року збірка під назвою «Кобзар» з 8 поетичних творів Тараса Шевченка вийшла у світ спочатку на 115 сторінках, а з 4 травня розпочався її офіційний продаж. Зокрема, до видання увійшли «Думи мої, думи мої», поема «Катерина», «До Основ'яненка» та ще п'ять творів.

«Козак-бандурист» (1843 рік)

Водночас Шевченко наполегливо поглиблював свої знання, читав твори класиків світової літератури, захоплювався історією та філософією. Під враженням звістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вірш «На вічну памʼять Котляревському». Разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш побачив світ у альманасі Євгена Гребінки «Ластівка» (1841 рік).

Серед малярських праць цього етапу виділяються олійний етюд «Натурщик у позі св. Себастіяна» (1840), рисунок «Натурщики» (1840) та перший олійний автопортрет (1840) та інші твори.

У листопаді 1845 року Загальні збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення Ради від 22 березня про надання Тарасу Шевченку звання некласного художника у малярстві історичному і портретному.

Тарас Шевченко, 1843 р. Автопортрет.

13 (25) травня 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав до України. Відвідав відставного поручника й українського поета Віктора Забілу на його хуторі Кукуріківщина під Борзною. Зупинився поет у Качанівці на Чернігівщині (маєток поміщика Григорія Тарновського). У червні 1843-го побував у Києві, де познайомився з Михайлом Максимовичем та Пантелеймоном Кулішем, і на Полтавщині відвідав Євгена Гребінку в його Убіжищі. 29 червня (11 липня) 1843-го — у день св. Петра і Павла — відвідав разом із ним пишну гостину в хрещеної матері Гребінки, вдови-генеральші Тетяни Вільхівської в її «українському Версалі» в Мойсівці, де познайомився з поетом Олександром Афанасьєвим-Чужбинським та офіцером Яковом де Бальменом (пізніше присвятив йому поему «Кавказ»). У липні 1843 року в Ковалівці Шевченко відвідує Олексія Капніста — учасника руху декабристів, сина автора «Оди на рабство» і комедії «Ябеда» Василя Капніста. Обидва поїхали до Яготина, до Миколи Рєпніна-Волконського, щоб оглянути галерею картин і на замовлення Григорія Тарновського зробити копію з портрета Миколи Рєпніна. Там Шевченко познайомився з Варварою Рєпніною. Того літа він відвідував своїх нових знайомих: Закревських у Березовій Рудці, Якова де Бальмена в Линовиці, Петра Селецького в Малютинцях, Олександра Афанасьєва-Чужбинського в Ісківцях, Ревуцьких в Іржавці, Ґалаґанів у Сокиринцях та Дігтярях. 20 вересня (2 жовтня) 1843 року гостював у рідному селі Кирилівці, Звенигородського повіту, на Київщині в сестри та братів. Протягом жовтня — грудня 1843 року перебував у Яготині в Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста виконав дві копії з портрета Миколи Рєпніна (оригінал намалював швейцарський художник Й. Горнунг). Одна зберігається в Національному музеї Т. Г. Шевченка в Києві, а друга — в Ермітажі.

Тарас Шевченко, 1845 р. Автопортрет.

Під упливом побаченого й пережитого в Україні Шевченко написав вірша «Розрита могила», де висловив осуд поневолення українського народу царською Росією. У лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським. Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію малюнків «Живописна Україна». Саме тому в пошуках історичних сюжетів він мав намір звернутися до Петра Буткова. Про це поет написав у листі до Осипа Бодянського 29 червня (11 липня) 1844 року. 30 жовтня (11 листопада) 1844 року комітет Товариства заохочення художників ухвалив дати Шевченкові грошову допомогу, щоб він зміг видати «Живописну Україну», визначивши для цієї мети 300 рублів і зобов'язавши його надіслати для Товариства одного примірника першого випуску видання. Перші 6 офортів серії («У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судна рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигирині 1649 року») вийшли друком у листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар». 1844 року опубліковано передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки». Того ж року Шевченко написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля») з критикою самодержавної системи Російської імперії. Проти цього твору дуже різко виступив Віссаріон Бєлінський.

Тарас Шевченко. Автопортрет

22 березня (3 квітня) 1845 року Шевченко подав заяву до ради Академії мистецтв із проханням дати йому звання художника. Рада, розглянувши заяву, ухвалила таке рішення:

«Ст. 12. По прошению вольноприходящего ученика Академии Тараса Шевченко (по входящей книге № 386). Определено: Поелику Шевченко известен Совету по своим работам и награжден уже за успехи в живописи серебряною медалью 2-го достоинства, то удостоить его звания неклассного художника и представить на утверждение общему собранию Академии».

Також подав заяву до правління Академії про видачу йому квитка для проїзду в Україну й вільного проживання там. 25 березня (5 квітня) рада Академії мистецтв видала Шевченкові квиток на право проїзду в Україну.

31 березня (12 квітня) 1845 року Шевченко виїхав із Петербурга через Москву до Києва. У Москві зустрівся з Михайлом Щепкіним і оглянув Кремль. На шляху до Києва Шевченко проїхав Подольськ, Тулу, Орел, Кроми, Есмань, Кукуріківщину.

Весну, літо й осінь 1845 року Шевченко провів у Мар'їнському на Полтавщині (Миргородський повіт) на запрошення Олександра Лук'яновича. Жив у окремому від панів приміщенні, малював портрети й краєвиди. Тут поет здружився з селянами, охоче з ними зустрічався і розмовляв. До нашого часу зберігся лише портрет О. А. Лук'яновича, що перебуває в Миргородському краєзнавчому музеї.

Як про те свідчать Шевченкові автографи під віршами «Єретик» (10 жовтня), «Сліпий (Невольник)» (16 жовтня), Великий льох, «Стоїть в селі Суботові» (21 жовтня), написані вони в Мар'їнському.

У вересні він гостював у своїх родичів у Кирилівці, відвідав сестру Катерину в Зеленій Діброві, побував у Княжому.

Ставши співробітником Київської археографічної комісії, Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали та змальовував історичні й архітектурні пам'ятки.

Через яскраво антирежимний характер багато нових поетичних Шевченкових творів не могли бути надруковані, а тому розповсюджувались у рукописних списках. Сам Шевченко переписав їх для себе в спеціальний зошит-альбом, якому дав назву «Три літа» (1843−1845).

Тарас Шевченко в солдатській формі. Перший автопортрет періоду заслання. 1847 р.

Навесні 1846 року Шевченко прибув до Києва й оселився в будинку (тепер — Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) в колишньому провулку «Козине болото». Цього часу були написані балади «Лілея» та «Русалка». У квітні Тарас пристав до Кирило-Мефодіївського братства — таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. 27 листопада (9 грудня) 1846 року Шевченко подав заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання в Київському університеті Святого Володимира, на яку його затвердили 21 лютого (5 березня) 1847-го. У березні 1847 року після доносу почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 (17) квітня 1847 на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, відібрали збірку «Три літа» й відправили під конвоєм до Петербурга. Там його ув'язнили в казематі Третього відділу імператорської канцелярії на Пантелеймонівській вулиці (тепер вул. Пестеля, 9). За спогадами сучасників, на допитах поет відмовився зрікатися своїх поглядів і не виказав нікого з членів братства. Перебуваючи близько двох місяців за ґратами, Шевченко й далі писав вірші, що згодом об'єднав у цикл «В казематі», до якого, серед інших, належать вірші «Садок вишневий коло хати…» і «Мені однаково…».

Автопортрет Шевченка періоду Аральської експедиції. 1849 р. Автопортрет Тараса Шевченка 1849—1850 років.

Шевченка звинуватили в написанні віршів «малоросійською мовою», з якими «могли посіятись і згодом укоренитися думки про вигадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи й про можливість Україні існувати як окремій державі». На суді не доведено участі поета в Кирило-Мефодіївському братстві. Шевченка як «наділеного міцною будовою тіла» призначили рядовим в Оренбурзький окремий корпус із забороною писати й малювати.

Далісмен-мула-аул (папір, акварель, 1851)

В Орській фортеці, усупереч забороні, Шевченко таємно малював і писав вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850 роки). За того часу Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їхні пісні та легенди й малював сценки з їхнього побуту. Восени 1847 року в Орській фортеці Шевченко захворів на ревматизм.

Деяке полегшення Шевченкового становища настало з весни 1848 року, коли його ввели як штатного художника до складу Аральської експедиції під командуванням лейтенанта Олексія Бутакова. Перебування на острові Кос-Арал було дуже продуктивним у творчості митця. Окрім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбито поетів емоційний стан.

В Оренбурзі Шевченко зблизився із засланцями-поляками — учасниками повстання 1830—1831 рр. — і заприязнився з польськими й білоруськими письменниками Броніславом Залеським та Едвардом Желіговським, з якими пізніше листувався. У квітні 1850 року Шевченка вдруге заарештували й після піврічного ув'язнення помістили в Новопетровському береговому форті, що на півострові Мангишлак; там він перебував сім років.

Автопортрет виконаний у Нижньому Новгороді, 1857 рік

У Новопетровській фортеці, попри нагляд, моральне страждання й фізичне виснаження, Шевченко таємно провадив малярську й літературну діяльність. Співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Лише під час Каратауської експедиції влітку 1851-го він виконав близько ста малюнків аквареллю й олівцем (зокрема, «Вигляд на гори Актау з долини Агаспеяр», «Гора в долині Агаспеяр», «Гори в долині Агаспеяр», «Кладовище Агаспеяр»). Знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі. Серед виконаних ним скульптурних творів були й два барельєфа на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» та «Іоанн Хреститель». Поет тоді почав писати російською мовою повісті з українською тематикою й багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші).

Шевченкові друзі клопотали про його звільнення, однак тільки 1857-го, через два роки після смерті імператора Миколи I, клопотання увінчались успіхом, і поета звільнили із заслання. Коли стало відомо про майбутнє звільнення Тараса Шевченка від солдатчини, фельдфебель І лінійного батальйону Окремого оренбурзького корпусу Мусій Анакієв дав йому змогу проводити вільний від служби час на свій розсуд. Довідавшись про звільнення, Шевченко наново переробив написану ще 1847-го поему «Москалева криниця», а також почав вести російською мовою «Щоденник» («Журнал», з 12 червня 1857-го по 13 липня 1858 року). У серпні 1857 року Шевченко залишив Новопетровське укріплення, дістався Астрахані, звідки пароплавом прибув до Нижнього Новгорода. Через заборону в'їзду до Москви та Петербурга поет був змушений затриматися тут майже на пів року під поліційним наглядом. Попри це, він активно включився в місцеве культурне життя: написав поеми «Неофіти» та «Юродивий», ліричний триптих («Доля», «Муза», «Слава»), завершив повість «Прогулянка з задоволенням і не без моралі», а також виконав близько двадцяти портретів і низку архітектурних замальовок.

Хата на Пріорці

Навесні 1858-го поет прибув до Петербурга, де його зустріли українські друзі та численні прихильники, серед них і родина Федора Толстого. Червня того ж року Шевченко оселився в Академії мистецтв, де жив до самої смерті. Щоб познайомитися з українським поетом, туди приїжджали Іван Тургенєв і Марко Вовчок.

Діставши з чималими труднощами дозвіл, Шевченко влітку 1859 року повернувся в Україну, де не був дванадцять років. Тут відвідав своїх рідних — у Кирилівці та декого з давніх знайомих. У перших числах серпня 1859-го Шевченко приїхав до Києва й оселився на межі Куренівки та Пріорки, на Вишгородській вулиці. Його мрії одружитися та придбати землю над Дніпром не здійснилися: Шевченка втретє заарештували і після кількаразових допитів (зокрема Марком Андрієвським — чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторі) зобов'язали повернутися до Петербурга.

На світанку 14 серпня 1859 року поет диліжансом через Ланцюговий міст, що на Дніпрі, виїхав до Петербурга.

Портрет на меморіалі "Стіна пам'яті полеглих за Україну" у Києві: секція 9, ряд 7, місце 33.